Віра чуда діє. Витривалою працею до кращого завтра

Тип статті:
Авторська

Думки про долю українського селянства в сорокових роках 20-го століття.

У календарі осінь щойно почалася. В полі одначе вона вже почалася тоді, коли зникли копи доспілого збіжжя, що стояли скрізь безмежними рядами. На поле вийшли плугатарі орати на озимину. На свіжій ріллі сідає з криком гайвороння й шукає собі жиру. Той крик, щораз більша пустка в полі та немов бліде сонце, що заглядає з сірого неба, викликують звичайно у хлібороба невеселі думи. Під час довгого одноманітного ходження за плугом чи боронами не може він обігнатися від думок, що роєм налітають на голову. Кидаючи в землю золоте зерно, думає він мимоволі про майбутній рік і хотів би передбачити, як воно буде тоді, коли те збіжжя хвилюватиме під подувом вітру на ниві.

Український селянин любить думати, розважати; він вдумливий, недаром його пісні звуться «думи». Не беремося писати, про що він думає цієї осени, коли то вже четвертий раз сіє озимину серед важких воєнних обставин. Ми хочемо радше піддати йому раду, просто він повинен тепер думати, а які думки він повинен гнати геть від себе. Український селянин має передусім з піднесеним чолом глядіти сміло в майбутнє. Він мусить сильно вірити, що зло вже минуло безповоротно та що незабаром прийдуть кращі часи. Теперішні труди, клопоти, воєнні тягарі та всякі недостатки скінчаться разом з війною. Все те, що йому тепер так сильно дошкулює, не вічне. Воно матиме свій кінець тоді, коли не стане нашого найбільшого ворога – жидівсько-московського большевизму. Маємо основи вірити, що кінець большевизму близько. Його приспішить український селянин своєю витривалою працею. Ця віра повинна дати українському селянинові силу виконувати совісно його великий та дуже відповідальний обов’язок – бути живителем усіх тих, що не працюють на ріллі, тільки в інший спосіб трудяться для загального добра. Це є вояки, інтелігенція, фабричні робітники, ремісники і т. д. Ми знаємо, що наші селяни ту віру в перемогу Німеччини і її союзників над большевизмом мають. Ми знаємо, що наші селяни непохитно переконані, що по війні запанує у світі новий справедливий лад, в якому не буде більше місця, на поневолення українського народу. Доказ цієї віри вони дають здачею контингентів та невтомною працею у всіх ділянках життя. Одначе ми знаємо, що ворог не спить. Він старається різними підшептами ту віру захитати. Українські селяни не слухали досі тих підшептів і не будуть їх слухати дальше. Віра в краще завтра – це їх найбільший скарб, це джерело їхньої невмірущої сили, що її не змогли зломити ніякі вороги, від татарів почавши, та на большевиках скінчивши. Цю віру вони збережуть і надальше.

Розважуючи те все, наш селянин повинен прогнати геть від себе важкі, сумні думи. В його серце повинна вступити радість, яка облегшить його важку працю та допоможе йому здобути по її виконанні заслужене вдоволення. Працювати треба з напругою всіх сил. Треба засіяти якнайбільше озимини, треба якнайбільше зорати зяблі на зиму, треба нищити бур’яни, треба держати чистоту в хаті й на обійстю, словом треба зробити все те, чого вимагає добре ведена господарка. У тій праці треба собі взаємно допомагати, пам’ятаючи, що «в єдности сила». Єдність і віра в краще майбутнє – це головні речі, про які не повинні наші селяни забувати в своїх думках, і підчас праці, і підчас відпочинку. Хай вони все пам’ятають слова поета, що кликав:

«Ти кріпко вір, бо віра чуда діє,

Без неї скрізь пустар і суєта.

Угору дух, хоч серце пада й мліє...»

(Мка).

«Тернопільський голос» №10 від 27 вересня 1942 року.

Сподобався матеріал? Будемо вдячні за репост.

197
Немає коментарів. Ваш буде першим!
Загрузка...